Пай знайшов удома круглий кінотеатр. Екран світився, усередині миготіли шкарпетки, а місця в першому ряду чомусь ніхто не займав. Підозріло добрий сервіс.
Він сів на килимок і почав дивитися. Смугаста шкарпетка зникала, поверталася й знову зникала. «Детектив», — визначив Пай. На третьому колі шкарпетка з’явилася разом із рушником. У головного героя завівся помічник.
Потім барабан зупинився. Пай нахилив голову. Антракт? Реклама? Чи режисер забув, що глядач уже все зрозумів, але однаково хоче продовження?
Машина знову закрутилася. Тепер усі персонажі бігли так швидко, що Пай лише переводив погляд з однієї смужки на іншу. «Погоня. Бюджет у фільму солідний».
Коли пролунав фінальний сигнал, Пай залишився на місці. Він чекав титрів. Хотілося дізнатися, хто зіграв ту саму шкарпетку: обличчя знайоме, а прізвище не згадується.
Увечері маленький кінокритик улаштувався на дивані. Фільму він поставив чотири лапи з чотирьох. Зауваження було одне: забагато повторів. Хоча, якщо чесно, саме заради них він і дивився.